20 червня 2018 р. на кафедрі педагогіки імені Богдана Ступарика відбувся науково-методичний семінар «Педагогічна персоналістика і виклики вищої освіти».
Обговорювалися питання:
1. Актуальні проблеми дослідження педагогічної персоналістики у вищій школі.
2. Використання творчої спадщини педагогічних персоналій у навчально-виховному процесі ЗВО: теорія, методика, досвід.
3. Удосконалення організаційних засад улаштування науково-методичних конференцій з проблем педагогічної персоналістики.
З доповідями виступили: доктори педагогічних наук, професори кафедриЗ. І. Нагачевська, І. В. Стражнікова, доктор історичних наук, професор Б. П. Савчук, доценти кафедри, кандидати педагогічних наук Н. М. Салига, В. В. Стинська (доповіді додаються). Науково-педагогічні працівники, аспіранти і магістранти кафедри взяли участь у дискусії щодо розв’язання актуальних проблем дослідження педагогічної персоналістики у вищій школі.
З. І.Нагачевська
Григорій Ващенко й утвердження національних пріоритетів у змісті фахової підготовки майбутніх педагогів
У квітні цього року минуло 140 років від дня народження визначного українського вченого, творця національної педагогіки Григорія Ващенка. У контексті цієї пам’ятної події варто пригадати головні віхи життєпису Г. Ващенка.
1878,23.04 – народився у с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині – Прилуцький р-н Чернігівської обл.).
1888-1898 – навчання у Роменській духовній школі, а по її закінченні – у Полтавській духовній семінарії.
1899-1903 – навчання на словесному відділі Московської богословської академії, одержує ступінь кандидата богослов’я; після випуску не прийняв духовного сану, присвятивши себе педагогічній роботі.
1903-1904 – учитель Полтавської єпархіальної жіночої школи та вчительської школи.
1904-1905– викладач російської та церковнослов’янської мов у Полтавському комерційному училищі.
1906-1909 – учитель російської та церковнослов’янської мов у Тихвінському духовному училищі; паралельно викладає у Тихвінській жіночій гімназії цивільну історію, згодом – російську літературу.
1912-березень 1913 – учитель Тульчинського духовного училища, викладає історію, грецьку та російську мови.
1913 – викладач латинської мови в Роменському духовному училищі.
1917 – викладач педагогіки і психології Полтавського учительського інституту, водночас обіймає посаду директора учительської семінарії на Шведській Могилі.
1918 – доцент-викладач Полтавського українського університету.
1919 – арешт денікінською владою.
1919-1920 – редактор журналу «Українська культура».
1921-1923 – керівник організованого ним навчального закладу для підготовки українських учительських кадрів – трирічних педагогічних курсів ім. Бориса Грінченка в с. Білики Кобеляцького повіту Полтавської губернії.
1922 – викладач Полтавського інституту народної освіти.
1925 – присвоєння Наркомосом УРСР звання професора.
1927 – професор, керівник кафедри педагогіки Полтавського інституту народної освіти.
1929 – публікація книжки «Загальні методи навчання».
1933 – звинувачений у «буржуазно-націоналістичному ухилі», звільнений із роботи, виключений зі спілки працівників освіти і секції наукових працівників.
1936-1940 – завідувач кафедри педагогіки Сталінградського педінституту.
1940 – повернення до Полтавського педінституту, де відновлює керування кафедрою і аспірантською групою; працює над докторською дисертацією, пов’язаною із психологічним дослідженням мовлення дошкільників.
1941-1943 – редактор газети «Голос Полтавщини».
1943 – переїзд до Києва.
1945 – еміграція разом із родиною до Мюнхена (Німеччина); професор педагогіки та психології філософського факультету Українського Вільного Університету в Мюнхені; співпрацює з Українською Вільною Академією наук, Науковим товариством імені Тараса Шевченка за межами України.
Із 1950 – ректор Української Богословсько-педагогічної академії в Мюнхені; «духовний батько» Спілки української молоді за кордоном.
1967, 2.05 – помер і похований у Мюнхені.
Представлені у хронологічній таблиці події та факти засвідчують, що на рідних теренах життя Г. Ващенка було непростим, сповненим утисків і цькувань. Це змусило педагога емігрувати і знайти прихисток та вічний спокій на чужині.
Як видно з біографічних даних, педагогічна діяльність Г. Ващенка, започаткована на межі XIX – XX ст., зосереджувалася здебільшого на підготовці майбутніх фахівців-учителів і богословів та науково-теоретичному обґрунтуванні концептуальних засад національного виховання української молоді.
У підготовку кваліфікованих педагогів для розбудови національної освіти
Г. Ващенко включився в перші роки державного будівництва періоду Української Народної Республіки як викладач заснованих з ініціативи Товариства Шкільної Освіти (прообраз майбутнього Генерального секретаріату освіти УНР) учительських курсів на Полтавщині. Тут він викладав педагогіку з психологією,
історію українського письменства, українську мову. З кінця 1917р. працював викладачем Полтавського учительського інституту й водночас — директором учительської семінарії на околиці Полтави, яка на честь загиблих учасників битви 1709р. отримав назву «Шведська Могила». Як писав педагог у своїй автобіографії, в семінарії він «… чітко провадив українську національну лінію, при чому зустрів велику підтримку з боку студентів…,» але водночас — глуху, приховану ворожнечу з боку викладачів – росіян і «малоросів» [1, c.6-7].
У 1918 р. Г. Ващенко став доцентом Полтавського українського університету, не залишаючи посаду директора учительської семінарії. Із встановленням більшовицької влади та перенесенням учительської семінарії, перейменованої в учительську школу, в с. Білики (Полтавщина), Г. Ващенко продовжив курс на утвердження в ній національного змісту навчання й виховання майбутніх педагогів. За його словами, він поставив своїм завданням «…зробити з учительської школи в Біликах справжню українську педагогічну школу, що готувала б народних учителів-патріотів, міцно зв’язаних з селом, добре озброєних знанням і педагогічною технікою» [1, c.7].
Закономірно, що такий напрям діяльності Г. Ващенка не міг бути сприйнятий «політ комісаром» школи, викладачами-ренегатами та шкільним комсомолом. Як наслідок, педагог залишив Білики і повернувся до Полтави, де, отримавши в 1925р. звання професора, став керівником педагогічної кафедри при місцевому Інституті народної освіти, а в 1931р. організував і очолив при ній аспірантську групу. Проте вже в 1933р. він був звинувачений у буржуазному націоналізмі і як «ворог народу» звільнений з інституту, виключений з учительської професійної спілки та секції наукових працівників. Його працю «Загальні методи навчання» (1928р), що використовувалася як підручник у всіх тодішніх педагогічних інститутах, теж було кваліфіковано «… як вияв буржуазного націоналізму, визнано шкідливою, заборонено і вилучено з ужитку» [2, c.703]. Лише в 1940р., після двох з половиною років безробіття та викладацької діяльності на теренах Росії, він повернувся до Полтавського педагогічного інституту на попередню посаду.
Праця в умовах переслідувань і цькувань спричинила непростий життєвий вибір Г. Ващенка : у роки німецької окупації України він евакуює до Києва, звідти — до галицького Моршина, а невдовзі — до Німеччини, де в 1945р. осідає з родиною у Мюнхені.
Попри несприятливі умови життя на чужині, Г. Ващенко розгорнув активну організаторську і науково-педагогічну діяльність. Уже в 1945р. він читає лекції з педагогіки та психології в Українському народному університеті, заснованому у Мюнхені Лігою українських політичних в`язнів. Характеризуючи Г. Ващенка як педагога, один із перших його студентів у цьому закладі освіти
О.Коваль (згодом — очільник Спілки Української Молоді, віце-президент Координаційного осередку українських центральних установ у Європі) відзначав простоту викладу, чіткість понять, систематичність і глибоке та всебічне знання ним предмету, «… а притому здібність синтезувати і виводити висновки» [3, с.45].
Як професор Українського Вільного Університету у Мюнхені, Г. Ващенко продовжив утверджувати в середовищі студентства ідеали українського національного виховання, у численних працях розробляв його теоретичні основи. Фундаментальні знання педагога дали йому змогу трактувати педагогічні проблеми під кутом виховання студентської молоді відповідно до психоструктури українця. До хиб, які слід коригувати в молодого українського покоління, Г. Ващенко відносив негативи типу «не знав, забув, спізнився» (який знайомий стереотип і в сучасному ЗВО!). Для їх усунення педагог пропонував власну «терапію», побудовану на принципах гуманності, толерантності, загальнолюдської та національної гідності.
Ставши у 1950р. ректором Української Православної Богословської Академії у Мюнхені, Г. Ващенко у неймовірно важких еміграційних обставинах здійснював випуск майбутніх творців української богословської науки, організаторів релігійно-морального виховання українського еміграційної молоді. Як підкреслював у 1954р. архиєпископ І. Бучко, «…проф. Г. Ващенко проявляє велику енергію і велику силу волі, мужньо захищає українські національні ідеали і бореться з усіма тими, що такою чи іншою мірою зневажають їх» [2, c.705].
Проте чи не найяскравіше талант педагога-організатора, науковця, творця національного виховного ідеалу в діаспорі виявився у духовній опіці Г. Ващенка над відродженою в Німеччині Спілкою Української Молоді, що невдовзі розрослася до світової молодіжної організації. Виступи Г. Ващенка на зібраннях і конгресах СУМ, у «кумівських» літніх таборах, підготовлені та видані на її замовлення праці, зокрема «Виховний ідеал», «Виховання любови до Батьківщини»‚ «Виховання мужности й геройства»‚ «Завдання виховання української молоді» та ін., стали для управи і членів спілки основним джерелом у трактуванні та розв’язанні виховних проблем, насамперед у патріотичному вихованні української молоді в діаспорі [4].
Національно-духовна концепція педагога, стрижень якої становить підготовка молодого покоління до служіння Богові й Батьківщині – Україні, залишається актуальною для педагогічної науки і практики сьогоднішньої «материкової» України. Не можна не погодитись із думкою його сучасників про те, що національні виховні ідеали, обґрунтовані, проповідувані й утверджуванні Г. Ващенком, здатні виплекати з молодого покоління справжніх патріотів, допоможуть витворити власну національну педагогічну традицію, оперту на
надбаннях «уселюдської» педагогіки та навчально-виховному досвіді українського народу.
Список використаних джерел
1. Ващенко Г. Моя автобіографія. Наукові записки / За ред. В.Яніва. Мюнхен, 1963. Ч.7. С. 5-9.
2. Григоріїв Ю. Творець української національної педагогіки. Визвольний шлях. 1967. Кн.6. С.701-706.
3. Коваль О. Григорій Ващенко – людина-педагог-державник. Визвольний шлях. 1996. Кн.1. С.42-50.
4. Коваль О. Григорій Ващенко – творець української виховно-освітньої системи. Рідна школа. 1993. №3. С.2-5.
І.В.Стражнікова
Педагогічна персоналістика у науковому вивченні
закладів вищої освіти
Педагогічна персоналістика один із напрямів історико-педагогічних досліджень має глибокі коріння, зокрема у вигляді біографістики. Сучасні вимоги щодо посилення особистісно орієнтованого принципу у навчанні й науці актуалізували концепт персоналізму, який обґрунтовує ідею сприйняття людини як самодостатнього індивіда у всій повноті конкретних проявів та закликає до реалізації її творчого потенціалу. Тенденція до виправлення ситуації намітилася на початку XXI ст., коли творчість знаних учених-педагогів стали досліджувати невдовзі після їхньої смерті, або й ще за життя (прізвища). У даному випадку, безумовно, не ідеться про традиційне «вивчення педагогічного досвіду», а про всебічний науковий аналіз усієї життєдіяльності, передусім творчого спадку. Такі зрушення, як правило, відбуваються в межах окремих наукових осередків, коли учні, колеги віддають шану своїм досвідчених наставникам — знаним ученим.
У такому руслі відбувається підвищення рівня персоніфікації сучасних історико-педагогічних синтез, де поряд з відомими, знаковими постатями з’являються нові імена вчених і педагогів-практиків, що зробили реальний внесок у розвиток вітчизняної педагогіки.
Така традиція ще за радянських часів стала утверджуватися у науковому середовищі ДВНЗ «Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника» (колишній Івано-Франківський педінститут). Зокрема перелік статей про М. Стельмаховича, якого поправу відносять до плеяди найвизначніших українських педагогів ХХ ст., в освітянській та науковій періодиці становить близько 60 позицій. Осмислення його наукової концепції з теорії і практики етнопедагогіки започаткували рецензії на книгу «Народна педагогіка» (1985 р.) в
авторитетних журналах «Радянська школа», «Жовтень», «Народна творчість та етнографія». Хоча вони з’явилися вже в період «перебудови», вчені були доволі стриманими в оцінках новаторського для радянської педагогіки підходу до змісту навчання і виховання (можливо, побоювалися примари «націоналістичного ухилу»). Але загалом вони одностайно визнавали величезні можливості творчого доробку М. Стельмаховича у роботі зі зростаючим поколінням, адже йшлося про використання невичерпного потенціалу народної мудрості і традицій.
Поряд з окремими публікаціями, що з’ясовували роль і місце М. Стельмаховича у розвитку вітчизняної педагогічної думки, порівнювали його творчість з іншими визначними мислителями ХХ ст., важливим кроком до всебічного осмислення спадщини вченого стало видання «Сподвижник української етнопедагогіки», де у п’яти розділах представлено 40 наукових статей, спогадів, біографічних матеріалів, що розкривають грані творчості одного з фундаторів сучасної національної педагогіки й українського родинознавства. Наступним вагомим кроком на цьому шляху стало проведення 2000 р. перших Всеукраїнських педагогічних читань «Проблеми української народної педагогіки в науковій спадщині Мирослава Стельмаховича» за участю двохсот науковців зі всієї України. Виданий за їх результатом збірник наукових праць [7] засвідчує, що цей захід перетворився на колективне обговорення широкого комплексу проблем теорії та практики навчання і виховання на засадах українознавства, зокрема й через призму наукового доробку М. Стельмаховича.
Помітний внесок у його вивчення і популяризацію зробила С. Васильчук, яка також стала одним з перших бібліографів творчості ученого. У серії її статей, перевиданих 2008 р. в одному збірнику, зроблена спроба окреслити його наукову концепцію та показати етапи осмислення творчості М. Стельмаховича науковцями України [2]. Вагомою подією на цьому шляху стала дисертація І. Вовкобой [3], яка розкриває реалізацію ідей про родинне виховання М. Стельмаховича у сучасній педагогіці. Хоча деякі підходи, твердження, аналогії дослідниці виглядають доволі штучними, надуманими, загалом таке осмислення проблеми увиразнює внесок вченого у розробку теорії та практики навчання і виховання, його чільне місце у розвитку сучасної вітчизняної педагогічної думки.
Сказане стосується й осмислення наукового спадку Б. Ступарика, який слідом за численними відгуками в освітянській пресі, одержав перше предметне осмислення у підготовленій науковцями Прикарпатського університету книзі «Грані творчої спадщини Богдана Ступарика» [4]. З ініціативи кафедри історії педагогіки університету були започатковані й проведені (2003, 2008, 2011 рр.) міжнародні ступариківські читання, які за участю знаних учених України та Польщі перетворилися на загальнопедагогічну трибуну осмислення творчості вченого та актуальних проблем розвитку української та зарубіжної педагогіки,
зокрема й історіографії педагогічної науки. На системне осмислення різнобічного доробку і життєдіяльності Б.Ступарика претендує серія змістовних розвідок і дисертаційне дослідження У. Борис [1].
В інтелектуальних колах існує різне ставлення до видання збірників праць на пошану знаних учених, зокрема педагогів. Не заглиблюючись у з’ясування цього питання, констатуємо позитивний вплив такої практики на розвиток педагогічної персоналістики, адже вона спонукає науковців до поглибленого всебічного осмислення їх творчого спадку та спрямовує зусилля на подальше вивчення пов’язаних з ним фундаментальних проблем педагогічної науки. Це явище, зокрема, увиразнює збірник статей на пошану професора Прикарпатського університету Р. Скульського [5], де колеги і учні розкрили теоретико-методологічні аспекти його доробку, показали внесок ученого у розробку українознавства, гуцульщинознавства, мовної культури, проблем виховання високоморальної особистості та схарактеризували інші грані творчості відомого дидакта.
Узагальнення педагогічного досвіду і доробку наукової школи професора Прикарпатського університету Т. Завгородньої у форматі науково-методичного посібник засвідчує перспективи ґрунтовного осмислення значного наукового доробку цього знаного українського історика педагогіки [6].
Представники молодшої генерації науковців розпочали комплексне дослідження життєдіяльності таких знаних вчених, як Ф. Науменка (Львів, Х. Калагурка) та В. Сагарди (Ужгород, Н.Зобенько), свідченням чого є змістовні публікації про їх педагогічну діяльність і творчу спадщину. Робота в цьому напрямі повинна продовжуватися, адже маловивченими залишаються десятки персоналій, які за складних часів радянського тоталітарного режиму зробили вагомий внесок у розробку фундаментальних проблем педагогіки, котрий до сьогодні не втратив свого наукового і суспільного значення.
Отже, вітчизняна педагогічна персоналістика зробила потужний поступ у вивченні життєдіяльності і творчої спадщини освітньо-громадських діячів, педагогів, учених Західного регіону України, що переважно належать до періоду XIX — першої половини ХХ ст. Разом з тим є закономірним явищем розвитку сучасної педагогічної науки та її реакцією на тотальну зневагу до національних діячів за радянських часів посилення персоніфікації тогочасного культурно-освітнього процесу. Подальшого розвитку потребує тенденція вивчення маловідомих освітян та життєдіяльності знаних педагогів радянської і сучасної державницької доби.
Список використаних джерел
1. Борис У.З. Педагогічні ідеї та освітня діяльність Б.М.Ступарика (19402002 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: спец. 13.00.01 ―Загальна педагогіка та історія педагогіки‖ / У.З.Борис. – Тернопіль, 2015. – 18 с.
2. Васильчук С. Сівач зерна добірного: Статті про Мирослава Стельмаховича / С.Васильчук. – Івано-Франківськ, 2008. – 84 с.
3. Вовкобой І. М. Реалізація ідей М. Г. Стельмаховича про родинне виховання у сучасній педагогіці: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: спец. 13.00.01 ―Загальна педагогіка та історія педагогіки‖ / І.В. Вовкобой. – Ялта, 2010. – 20 с.
4. Грані творчої спадщини Богдана Ступарика: метод. поради до лекції з курсу “Педагогіка в іменах” / Білавич Г.В., Завгородня Т.К., Сабат Н.В., Салига Н.М. – Івано-Франківськ, 2003. – 32 с.
5. На пошану Романа Скульського: науково-інформаційне видання. – Івано-Франківськ, 2009. – 132 с.
6. Педагогічний досвід і наукова школа Тетяни Костянтинівни Завгородньої: історія і практика: наук.-метод. посіб. / упор. І. Стражнікова. – Івано-Франківськ, видавець Третяк І. Я., 2009. – 164 с.
7. Проблеми української народної педагогіки в науковій спадщині Мирослава Стельмаховича. Програма-запрошення Перших Всеукраїнських педагогічних читань. – Івано-Франківськ, 2004. – 12 с.
Б. П. Савчук
Педагогічна персоналістика в Україні:
сучасний стан і перспективи розвитку
За сучасних умов педагогічна персоналістикастає одним із пріоритетних напрямів розвитку української історико-педагогічної науки. Про це свідчить зростаючий обсяг різновидових досліджень у вигляді монографій, дисертаційних робіт, антологій, спеціальних енциклопедично-довідникових і навчально-дидактичних видань, статейних публікацій тощо. Це актуалізує потребу аналітичного осмислення сучасного становища й тенденцій розвитку педагогічної персоналістики задля визначення її здобутків, прогалин та перспектив поступу. Вирізняємо два основні чинники і напрями розвитку педагогічної персоналістики, котрі умовно визначаємо як «навчально-дидактичний» та «науково-евристично-теоретичний». Перший виявляється в персоніфікації навчально-виховного процесу в різних типах освітніх закладів. Це закономірний та продуктивний процес, зумовлений поверненням із небуття педагогічної спадщини призабутих учених-педагогів і громадсько-культурних діячів та намаганням її ефективно використати у викладанні навчальних дисциплін і виховній роботі.
Перший напрям становить свого роду «практичне підґрунтя» та стимулює розвиток другого – «науково-евристично-теоретичного». У ньому вирізняємо три основні аспекти: а) теоретико-методологічний; б) пошуково-евристичний; в) організаційно-координаційний. Вони потребують докладнішого розгляду.
Вітчизняна педагогічна персоналістика, з одного боку, має за собою півторастолітню традицію, адже ще останньої третини ХІХ ст. сягають коріння спеціального осмислення й узагальнення надбань українських учених, громадських діячів, освітян, які здійснили вагомий внесок у розробку теорії і практики педагогіки. Паралельно вивчалася їхня життєдіяльність.
Доба радянського тоталітаризму спинила цей процес, адже через нав’язані соціально-класові ідеологеми вченим «дозволялося» вивчати доволі обмежене коло діячів, причому багато з них були письменниками (О.Духнович, О.Маковей, Ю.Федькович, І.Франко та ін.). Лише за т. зв. перебудови, наприкінці 1980-х рр., розпочався рух за повернення імен незаслужено забутих діячів. Пройшовши етапи компіляції напрацювань з цієї проблеми українського зарубіжжя та активізації краєзнавчих студій про життєдіяльність «освітян-земляків», на перетині ХХ – ХХІ ст. він переріс у поглиблене ґрунтовне вивчення життя і творчості українських учених-педагогів.
За таких умов розробка науково-методологічних засад педагогічної персоналістики істотно відставала від процесу нагромадження фактографічного матеріалу, що відповідним чином позначалося на теоретичному рівні наукових досліджень. У цьому відношенні вона фактично еволюціонувала в руслі історичної біографістики, котра своєю чергою не змогла вийти за межі позитивістської методології. Лише за останнє десятиліття зусиллями вчених (Г.Бєлан, Л.Голубнича, Н.Гупан, Н.Дічек, М.Євтух, Т.Завгородня, О.Сухомлинська, І.Стражнікова та ін.) у цьому процесі простежуємо істотні зрушення. Відбувається оформлення педагогічної персоналістики як окремої галузі (субдисципліни) педагогічної науки, що має власні предмет і об’єкт дослідження, категоріально-понятійний апарат, науковий інструментарій тощо [1-4; 5, с. 375-416; 6].
З узагальнювального аналізу студій згаданих та інших учених випливають позитивні тенденції розробки науково-методологічних засад педагогічної персоналістики. Вона формується як субдисципліна, котра, будучи тісно пов’язана з історичною біографістикою, а також філософією, соціологією, іншими суспільно-гуманітарними науками, формує власні об’єкт, предмет, мету, завдання, інструментарій та інші науково-методологічні параметри, необхідні для продуктивного самодостатнього функціонування.
У такому контексті відбувається розмежування педагогічної біографістики та педагогічної персоналістики, які не слід ототожнювати. Поступово, зокрема під
впливом наукових поглядів О. Сухомлинської [6], утверджується розуміння того, що біографістика (поняття вужче) повинна передусім вивчати детермінанти формування особистості педагога, вченого, громадського діяча (родинні, соціокультурні, суспільно-політичні тощо) та основні напрями їхньої діяльності – наукову, освітньо-виховну, громадсько-культурну та ін. Педагогічна персоналістика (поняття ширше), окрім того, має акцентувати на творчих компонентах життєдіяльності досліджуваної особи: наукова спадщина, ідеї, концепції, роль і місце в педагогічній науці, навчально-виховному процесі тощо. Таким чином, педагогічна персоналістика забезпечує, по-перше, персоніфікацію освітнього процесу через його наповнення й узмістовлення теоретичними ідеями та практичним досвідом окремих діячів – учителів, науковців, управлінців. По-друге, саме вона повинна розкрити й реалізувати основний сенс наукових пошукувань в означеній царині знань: віднайти, систематизувати, проаналізувати, адаптувати у практику творчі ідеї, погляди окремих персоналій.
До стримуючих чинників, гальмівних тенденцій розвитку педагогічної персоналістики відносимо такі. По-перше, це недостатня розробленість категоріально-понятійного апарату та наукового інструментарію, які ще не вийшли за межі радянських догм і стереотипів, тож не завжди відвідають викликам і здобуткам сучасної науки. Насамперед варто розмежувати й привести у відповідність змістовну суть базових дефініцій: а) «історіографічні джерела» («вторинні» наукові рефлексії, що є результатом творчого осмислення й критичної інтерпретації науковців – монографії, наукові статті, навчально-методичні й довідниково-дидактичні видання тощо); б) «джерельні матеріали» («первинні» артефакти, що не піддавалися суб’єктивній інтерпретації з боку інтелектуалів – архівні документи, матеріали преси, мемуари і т. ін.). У науково-педагогічних дослідженнях вони здебільшого вживаються як синонімічні поняття «історико-педагогічні джерела», «джерельні матеріали», навіть «першоджерела», хоча фактично несуть різне змістовно-інформативне навантаження.
«Проміжне місце» між двома означеними групами джерел посідає творчий здобуток знаних педагогів, який насправді носить «дуалістичний характер». Передусім необхідно вирізняти їхні науково-аналітичні праці, котрі зараховуємо до історіографічних джерел. Складнішою виглядає справа з творчим доробком, що відображає погляди вчених-педагогів на діяльність з удосконалення навчання та виховання зростаючої генерації й дорослого населення, адже він є результатом як первісних рефлексій (першоджерело), так і суб’єктивного конструктивно-критичного переосмислення освітніх і виховних процесів і явищ задля їхнього оцінювання й удосконалення. Ці джерела залежно від їхнього змістового наповнення та інтерпретації вченим-дослідником можуть бути віднесені до першої чи другої груп джерельних матеріалів, або, що вважаємо найбільш
доцільним, до окремої групи джерел. Така позиція виправдана з позиції розвитку біобібліграфічих студій тощо.
Насамкінець відзначаємо потребу спеціального комплексного науково-теоретичного осмислення, окрім визначених, низки тенденцій, перспективних напрямів та процесів і явищ розвитку педагогічної персоналістики: педагогічна просопографія (колективна біографія певних груп освітян, учених-педагогів тощо); «краєзнавча педагогічна персоналістика» (зосередженість науковців на вивченні життєдіяльності своїх земляків); розробка категоріально-понятійного апарату та науково інструментарію, що можуть увібрати здобутки різних наукових галузей та повинні відповідати сучасним викликам педагогічної науки; проведення порівняльних студій щодо розвитку зарубіжної та української педагогічної персоналістики; координація наукових досліджень, зокрема задля виявлення і вивчення маловідомих діячів; критично-конструктивне переосмислення творчої спадщини визначних постатей національної педагогіки тощо.
Список використаних джерел
1. Голубнича Л.О. Педагогічна історіографія: теоретичні аспекти Педагогіка формування творчої особистості у вищій і загальноосвітній школах. 2012. Вип. 27. С. 150-157.
2. Дічек Н. Біографічний метод як інструмент дослідження вітчизняної історії педагогіки. Шлях освіти. 2001. № 4. С. 15-19.
3. Завгородня Т.К. Персоналістичний напрям у дослідженні історії педагогічної думки Галичини. Історико-педагогічні дослідження: Регіональний вимір. Вісник Луганського нац. пед. у-ту ім. Т.Шевченка: Педагогічні науки. 2006. Листопад № 19. Ч. II. С. 5-11.
4. Смолінчук Л.С. До проблеми класифікації джерельної бази дослідження персоналії. Педагогічний дискурс: зб. наук. праць / гол. ред. І.М.Шоробура. Хмельницький: ХГПА, 2013. Вип. 15. С. 664-668.
5. Стражнікова І.В. Розвиток педагогічної науки в дослідженнях західного регіону України другої половини ХХ – початку ХХІ століття: історіографіний контекст: монографія. Івано-Франківськ: НАІР, 2015. – 616 с.
6. Сухомлинська О.В. Переднє слово. Українська педагогіка в персоналіях: у 2 кн. Кн. перша. Х-XIX століття / за ред. В.О.Сухомлинської. К.: Либідь, 2005. С. 3-8.